Коли ступаєш на нього, незайманий сніг стискається з тихим тріском; звук теж піддається незабрудненим речам; порожній простір стискається. Але підемо далі звуку, відчуємо тіло. Підіймаєшся на гірську ділянку, що виводить на трасу, а повітря свіже, сухе і не різко входить в губи. Натомість з кожним подихом відчуваєш смак сонця. Складні молекули глюкози розщеплюються, і ваші зусилля відновлюються, кожен крок є вимірюванням пройденої відстані. Ви – енергія, ви живі.
Під слідами, створеними вашими слідами, проходить дорога, що прорізає гору, на яку ви піднімаєтеся: ви дивитеся на неї і нічого не бачите, ви слухаєте це і нічого не чути. Ви знову йдете, очі заплющені, темрява помаранчева, шкіра вашого обличчя — піднос для сонця, і єдиний звук усе ще — сухий і запашний сніг, притиснутий під ногами.
Потім, немов інструмент, який слідує за арією в дуеті, крутиться, а потім осідає вибух струн. Потужне тріпотіння, нервове, але цілком контрольоване, як акробатика шершня. Твій темп прискорюється, тому що ти знаєш, що це за звук, його походження та його елегантну лють: раніше ти був у ньому.
Струни знову лопаються, з тим самим вигином і тим самим запалом, але з швидкістю вищий обсяг. Це момент, коли ви відкриваєте очі й обертаєтеся: ви бачите високий гордий ніс автомобіля, що проходить через шпильку. Водій рухається за міліметричним балансом між контролем і свободою. Завдяки двигуну, доцентровій і відцентровій силам немає небезпеки, а радше є можливість: будь-хто за кермом може насолодитися поворотом керма в протилежному напрямку. Сорокасантиметрові шини пливуть по снігу, розгладжуючи його, як пензлик білою темперою. Водій є єдиним цілим з рухами, коефіцієнтом між кількістю порожнечі та повноти, яку природа створила для пейзажу. Бути одним. Ось як потрібно зв’язатися з силою, настільки реактивною, що здається живою, дикою твариною чи ураганом, що проноситься повз вас, видаючи звук, який фізика називає ефектом Доплера.
Він досягне вершини раніше, ніж ти, але ти теж маєш дати вихід коням у собі.
